«Волонтерство повинно бути нормою»
Олексій Сапига

Інтерв'ю
Будуємо Україну Разом — культурно-освітній проект, створений у 2014 році. Початково команда проекту організовувала табори на сході України, аби відбудовувати зруйновані будівлі. Зараз БУР допомагає відновляти будинки переселенцям, малозабезпеченим, сім'ям героїв АТО та багатодітним родинам. Приєднатися до проекту може будь-хто: треба лише заповнити форму волонтера.

Олексій Сапига, один з менеджерів проекту, розповідає про людей, які їдуть до таборів, про виклики та майбутнє волонтерства в Україні.
Олексій Сапіга розповідає про волонтерство
Чим ти займаєшся у БУРі?
Спочатку я сам їздив до таборів і займався комунікацією з місцевими мешканцями та організацією заходів. Ще у таборах я слідкував за волонтерами: дивився, щоб під час будівництва, вони робили власні висновки. Хочеться, щоб коли учасники повертаються додому, він\вона думали: «Я вже відповідальний, якщо я бачу проблему у своїй квартирі чи під'їзді, я її вирішую».

З вересня у нас з'явилася школа проектного менеджменту БУРLAB — зараз це моє завдання. Ми збираємо волонтерів та ініціативних людей з міст, де проводили табори, і проводимо для них тренінги. Розповідаємо багато чого: від «як знайти ідею проекту» до «як залучити інвестиції для реалізації проекту». Цього року [2018] на БУРLAB було два напрямки навчання: громадські проекти та бізнес.

Зараз я підтримую проекти, які виграли грант після БУРLAB: дізнаюся, чи все в них окей, допомагаю вирішувати проблеми, якщо вони є.

З досвіду минулих років — БУР весь час намагається еволюціювати. Спочатку допомагали малим містам, потім великим, потім не тільки на сході, бо проблеми існують всюди.

Зараз завдання номер один — зробити так, щоб організація таборів та відбудов залежала не тільки від нас, а й від місцевих координаторів. Коли ми були зацікавлені більше за місцевих, нічого не виходило. Бувало, що ніхто не приходив, а для нас принципово важливо об'єднувати місцевих, знайомити їх та створювати ком'юніті. Після нас щось повинно лишатись.
Фото Гоч Поліни зі збору місцевих координаторів у Львові, квітень 2019 рік.
Чи стикались ви з упередженістю на таборах?
Буває дуже по-різному. Колись ми допомагали бідній родині, а біля них жили також бідні люди. Вони одразу обурилися: «Ось їм допомагають, а нам ні». Говорили, що ремонт заважає, потім зрозуміли, що теоретично також можуть щось отримати і почали лаяти сусідів.

Нам багато говорили, що ми страждаємо фігнею. Але зараз такого чуємо менше. Якщо в 2014 році нас критикували нас, коли ми малювали патріотричні мурали на сході, то тепер такого майже немає. Багато людей змінили своє ставлення. У Лисичанську, наприклад, люди, які дуже упереджено ставилися до українців, поспілкувавшись із нашими волонтерами, поступово змінювали думку.

Бували проблеми і з владою. Десь вона дуже позитивно ставиться до подібних ініціатив, десь пасивно. Одні підтримують, інші ігнорують чи навіть заважають.
Чому люди їдуть на табори?
Є люди, яким подобається «двіж». Але найкращі табори — це коли волонтери цілеспрямовано їдуть допомагати. Табори, де лише весело, мені подобаються найменше. Для мене важливо, щоб робота була продуктивною.

Хоча, насправді, весело завжди. Але коли люди свідомі — ти витрачаєш менше часу, щоб додатково пояснювати. Коли всі ініціативні та на одній хвилі, виникає синергія.

Не знаю, наскільки сильно люди змінюються після таборів. Я не вірю, що тиждень часу може докорінно змінити людину. Бо треба багато працювати, щоб змінити себе. Тиждень — то замало. Він може дати зрушення в голові, але над цим треба працювати постійно.
Волонтерський проект «Будуємо Україну разом»
Фото Гоч Поліни зі збору місцевих координаторів у Львові, квітень 2019 рік.
А хто їде?
Більшість волонтерів — молодь. Але були люди і старшого віку. Цього року до нас долучилася дівчинка 14 років. Але в середньому вік волонтерів приблизно 17−20. Приїжджають з усієї країни та з закордону. З Білорусі молодь, наприклад. З Америки — люди старші, 26−27 років. Усім подобається.
Як люди дізнаються про вас за кордону?
Американці дізналися від знайомих. Потім вони привезли нових людей. Приїжджав ще окремо хлопець, також з Америки. У нього викладач в університеті зі Львова. Це він йому розповів, що є така можливість поїхати в Україну. Ось той і приїхав. Він допитливий: їздить усюди, дивиться, щось дізнається. Я з ним потоваришував найбільше. Він говорив, що вдома у нього були переживання, а тут відпустило. Не знаю, чи це в Україні, чи в нашому проекті, але він казав, що з'явився спокій і стало добре.
Багато людей залишаються з вами волонтерити далі?
Ми стараємося, щоб такого не було, намагаємося залучити різних людей. Цього року були табори з березня по жовтень, декілька людей були з тих, що їздили увесь цей час. Бувало, що люди приїжджали на декілька таборів. Але ми намагаємося, щоб це були одиничні випадки.
Фото Гоч Поліни зі збору місцевих координаторів у Львові, квітень 2019 рік.
Як ти вважаєш, яке майбутнє волонтерства в Україні?
Можу сказати, як я хочу, щоб це було.

Не повинно бути асоціації, що волонтери — це жертовні люди. Волонтерство повинно бути нормою серед інших життєвих практик. Бо, насправді, волонтерство — це не тільки допомагати бідним чи щось таке. Є багато варіантів волонтерства, де ти отримуєш професійний досвід. Всьому, що я практично знаю і вмію, я навчився на таких волонтерських проектах. Це і робота в інтернеті, і графічний дизайн, навіть на гітарі якось навчився грати.

У головах людей повинно бути: що це нормально — піти комусь допомогти, бути відповідальним за своє оточення. Волонтерство повинно стати звичайною справою для кожного українця.
  • Ольга Діденко
    Волонтерка Української Волонтерської Служби
Як тобі матеріал?
Поширити!
Інші статті