«Він називає мене своєю онукою, навіть в листах підписував «Моїй онучі Алінці», — ділиться Аліна Крапива, волонтерка проєкту «Мій телефонний друг».
У цій статті розповідаємо вам теплу історію телефонної дружби — волонтерки Аліни та її телефонного друга.
Починати шлях у проєкті для дівчини було непросто — її зупиняв страх розмов з незнайомими людьми. Проте бажання творити добро було сильнішим, тож Аліна наважилась й подала заявку на участь у проєкті.
Починати шлях у проєкті для дівчини було непросто — її зупиняв страх розмов з незнайомими людьми. Проте бажання творити добро було сильнішим, тож Аліна наважилась й подала заявку на участь у проєкті.
«Я дуже боялась телефонних розмов, коли йшла на цей проєкт. Дійсно, не могла зателефонувати незнайомій людині. Тож було страшно, але хотілось робити щось важливе та корисне. І ще, я хвилювалась перед тим, як зателефонувати вперше. Але це було дарма!»
Під час розмов Ді називає волонтерку онукою, тож кожна розмова приносить невимовне тепло по обидві сторони телефону. Вони часто говорять на різні теми, обмінюються історіями та з кожним дзвінком знайомлять ще ближче одне з одним. Навіть коли теми для розмов в Аліни закінчуються, Ді бере ініціативу у свої руки та згадує власну молодість, про яку так любить слухати телефонна подруга.
«В наших розмовах я дуже ціную ініціативу Ді. В нас ніколи не буває пауз, мій телефонний друг завжди розповідає про своє життя. А ще, я дуже люблю маленьку дрібничку, — Ді називає мене онукою. Навіть листи він підписував «Моїй онуці Алінці». Я була ще маленька, коли моїх обох дідусів не стало, тому мені не вистачало цього тепла й таких розмов».
Проте ця дружба давно перестала бути лише телефонною. Аліна та Ді обмінюються не лише історіями з життя, а й подарунками. Так в одній з телефонних розмов Ді згадав, що читає зараз книгу «Американська трагедія». Аліна давно планувала й собі придбати цю книгу, про що згадала у розмові. Й тоді телефонний друг дуже захотів подарувати дівчині книгу.
«Памʼятаю дуже милу історію. Ми з Ді говорили про книги й він розповідав, що зараз читає „Американську трагедію“. Я розповіла, що також хотіла прочитати цю книгу, але завжди не вистачало часу. Тоді він загорівся бажанням надіслати мені ці книги».
Згодом, забираючи посилку, Аліна зрозуміла, що у ній не лише книги. Це — цілий пакунок подарунків. Одним із них був плетений кошик, який Ді власноруч змайстрував.
«Одного дня я пішла забирати посилку з пошти й зрозуміла, що вона величезна. Виявилось, що там була ще корзинка, він же займається плетінням. А ще там був лист, в якому він розповів, як створював цю корзинку, та навіть малював, як це було. І ще були фото з його молодості, на кожному підпис й дата».
Телефонний друг дуже тепло відгукується про цю історію. Хоч і трохи соромʼязливо, але розповідає про свою подругу із щирістю в голосі.
«Я їй кошик вислав, сам їх створюю. І атлас, книгу Теодора Драйзера — їй дуже був він цікавий, бо вона народилася значно пізніше за письменника. Як не дивно, але різниця у віці у нас доволі велика та нам цікаво разом. Хочеться хоч іноді радувати Аліну в такі нелегкі часи. Дякую за таку подругу!».
У Аліни та Ді, звісно, бувають й перерви у розмовах. Проте цінно, що навіть це не зупиняє телефонну дружбу. Дівчина пригадує момент, коли перегоріла та емоційно виснажилась, тож не мала змоги продовжувати волонтерство, але дуже боялась, що довго не телефонувала Ді. Однак, коли таки наважилась подзвонити, була щиро здивована — телефонний друг не образився, все зрозумів. Тож друзі й надалі продовжують теплі розмови про усе на світі.
