Історія телефонної дружби Насті та Надії Григорівни
Декілька разів Настя натрапляла на проєкт «Мій телефонний друг», і вже у листопаді 2022 року наважилась спробувати себе в ролі телефонної волонтерки.
Спершу, як це буває, волонтерка відчувала страх. Розмови з незнайомими людьми — це завжди стрес та вихід із зони комфорту. Але Надія Григорівна здивувала Настю своєю активністю та відкритістю.
«Я знала, що їй вже 80 з чимось років, але мене здивувало, що вона була дуже активною. Надія Григорівна енергійно говорила, одразу мені відкрилась — розказувала про її життя, родину.
Ще здивувала підтримка моїх справжніх цілей. Багато людей відмовляли мене вступати на акторство, а Ба навпаки — зраділа цьому. Дійсно, такої підтримки я не очікувала. Вона дуже вдячна й наповнена любовʼю».
Відтоді волонтерка та Ба спілкуються регулярно, щотижня чи навіть більше. Серед десятка телефонних розмов, вона добре памʼятає дві. Ті, які залишили теплий слід у серці назавжди:
«Найбільше мені запам’яталася перша розмова. Я тоді їй відкрилась, вона мене тепло прийняла, і це було надзвичайно важливо, особливо на початку нашої дружби.
Ще памʼятаю розмову 31 грудня. Це свято у мене асоціюється з чимось світлим і сімейним, тому я вирішила їй зателефонувати. Тоді ми говорили 3 години, чи навіть більше, чого я сама не очікувала. Згадували вірші, читали їх і розповідали».
Через більш як пів року Настя та Надія Григорівна врешті змогли побачитись. Тоді волонтерка брала участь в одному із тренінгів Української Волонтерської Служби. Недовго думаючи, вона подзвонила Ба та розповіла, що приїхала у її рідне місто.
«В червні ми з Надією Григорівною врешті зустрілись у Києві. Я приїхала до неї додому, вона ще навіть зустріла мене на зупинці.
Не знаю, як описати ці відчуття. Спершу я відчувала страх — це, напевно, природно. Але при зустрічі одразу була в такому захваті від того, що ми бачимося в реальному житті. Дуже змішані емоції, і дуже різні».
Про страх швидко зник, натомість волонтерка відчула себе, ніби в гостях у бабусі:
«Я памʼятаю, ми прийшли до неї, і вона декілька разів пропонувала мені та подругам поїсти, ніби рідна бабуся. Говорила, що була рада бачити мене, показала фото своїх дітей і чоловіка.
Дуже запамʼятався один момент. Я подарувала їй листівка з побажанням, а вона поставила її поруч з фотографіями її родини. І сказала тоді, що ця листівка завжди буде стояти та зберігатись тут, на видному місці».
Відтоді телефонна дружба зміцніла, а розмови стали ще більш відкритими та щирими.
«В нашому спілкуванні помітне це відчуття, ніби говориш з рідною людиною. Наскільки легко вона може говорити, наприклад, про любов, чи так само легко дякувати. Насправді не всі це можуть робити настільки щиро.
Ми так знайшли одне одного, і одразу відчули цю близькість. Я за неї хвилююсь, мені цікаво дізнатись, як у неї справи, розповісти про себе. Такий контакт не завжди буває навіть зі справжніми родичами».
Сама Надія Григорівна, підопічна проєкту, теж поділилась своїми враженнями від розмов і особистої зустрічі:
«Настя дуже ерудована і вихована дівчина. Я отримую таке задоволення кожного разу, як ми з нею говоримо. Ми з нею часто говоримо про навчання, наше життя. Згадуємо про наші родини.
Ось вона нещодавно приїжджала до мене. Я їй показала фото своїх дітей і чоловіка. Вона мені віддала листівку, у вигляді серця, а я її поставила на найбільш видне місце вдома, щоб дивитись і згадувати».
